Скеля, що пішла

Спустившись іще нижче, Поллі зустрічає сусіда. У воді, так близько, що до нього, здається, можна долетіти одним плавним ковзанням, стоїть самотня вежа з блідого каменю, і море біло розбивається довкола її підніжжя. Її називають Піщинкою, і це жарт, бо завбільшки вона приблизно з невелику церкву.

Further down still, Polly comes down far enough to meet a neighbor. Standing out in the water, close enough that she feels she could glide to it, is a single tower of pale rock with the sea breaking white around its foot. It is called the Grain of Sand, which is a joke, because it is roughly the size of a small church.

Вона не завжди стояла там. Років вісімсот тому вона була частиною цієї скелі, з'єднаною з нею, звичайною. Потім хвилі довершили роботу, яку вели під нею, сполучний камінь обвалився, і вежа залишилася стояти сама посеред моря. Поллі якийсь час на неї дивиться. Унизу вона тонша, ніж угорі. Море досі працює.

It has not always been out there. About eight hundred years ago it was part of this cliff, joined on, ordinary. Then the waves finished the job they had been working at underneath it, and the connecting rock went, and the tower was left standing alone in the sea. Polly looks at it for a while. It is thinner at the bottom than at the top. The sea is still working.

Повз неї на рівні очей пролітає мартин, і за цим варто поспостерігати. Це не з тих галасливих, що летять за човнами й цуплять картоплю фрі з портового парапету. Це мартин Одуена, і він узагалі не підбирає покидьків. Він заробляє на життя у відкритому морі, полюючи на рибу, а для мартина це майже справа принципу.

A gull comes past at eye level, and this one is worth watching. It is not one of the loud ones that follow boats and steal chips from the harbor wall. This is an Audouin's gull, and it does not scavenge at all. It makes its living out at sea, hunting fish, which for a gull is almost a matter of principle.

Він летить над протокою, і світло в нього за спиною, аж поки Поллі не втрачає його з очей. Вона знову дивиться на самотню скелю і на проміжок між нею та урвищем і думає про те, що колись цей проміжок був суцільним каменем, яким хтось міг би перейти.

It goes out over the strait with the light behind it until Polly loses it. She looks back at the standing rock, and at the gap between it and the cliff, and thinks about how that gap was once solid stone that somebody could have walked across.