Скеля, що пішла

Ще нижче Поллі зустрічає сусіда. У воді, зовсім близько, стоїть висока вежа з блідого каменю. Довкола її низу розбиваються білі хвилі. Люди називають її Піщинкою. Це жарт, бо вона завбільшки майже з невелику церкву.

Further down still, Polly goes down and meets a neighbour. Out in the water, quite close, there is a tall tower of pale rock. White waves break around the bottom of it. People call it the Grain of Sand. That is a joke, because it is about as big as a small church.

Вона не завжди стояла там. Приблизно вісімсот років тому вона була частиною цієї скелі. Потім хвилі забрали камінь під нею, і вежа залишилася сама в морі. Поллі дивиться на неї. Унизу вона тонша, ніж угорі. Море й далі над нею працює.

It was not always out there. About eight hundred years ago it was part of this cliff. Then the waves took away the rock underneath, and the tower was left alone in the sea. Polly looks at it. It is thinner at the bottom than at the top. The sea is still working on it.

Повз неї пролітає мартин. Цей мартин особливий. Він не з тих галасливих птахів, що летять за човнами й забирають у людей їжу. Це мартин Одуена. Він ніколи не забирає їжу в інших тварин. Він сам ловить рибу в морі.

A gull flies past her. This one is special. It is not one of the noisy gulls that follow boats and take food from people. This is an Audouin's gull. It never takes food from other animals. It catches its own fish out at sea.

Мартин відлітає над водою, аж поки Поллі не перестає його бачити. Вона знову дивиться на високу скелю і на простір між нею та урвищем. Колись цей простір був суцільним каменем.

The gull flies away over the water until Polly cannot see it. She looks again at the tall rock, and at the space between it and the cliff. That space was once solid stone.